Сьогодні ще раз вирішив повернутися до теми посту і самотності.

Маючи ще в думках те, що писав у подорожі не можу не продовжити.

У Гетсиманському саду Ісус переживає самотність хоча є в інтимному сопричасті з Отцем.

Є самотній хоча поруч є апостоли. Особливо ті три упривілейовані.

Отримали особливий привілей, тобто вирізнення і довіру від Учителя, але на жаль не відповіли великодушністю на так велику довіру.

А Ісус не очікував від них, тих Дванадцятьох, чогось особливого, їхніх талантів, очікував тільки вірності.

Він є вірністю, очікую і впоминається про вірність. Жебрає вірності, послідовності, а не безпомилковості. І звідси самотність…

В той час вони не приклали зусилля, щоб Його зрозуміти. Знає, що Отець є з Ним, але нажаль ті кому посвятив свій час, слова, увагу є далекі і розсіяні.

Зайнялися собою, слухали власну втому, а не слів Ісуса.

Ось самотність: знаючи, що тільки Бог може дати сміливість і щастя, наповнити собою людське серце, Господь “інвестує” в тих хто ще не розуміє,

не відповідає, не відчуває. Самотність волає до вірності. Господь очікує вірності.

Звичайно коли йдеться про самотність має вона і інше обличчя.

Самотність це є туга за Богом. Самотність це є погляд в глибину серця.

Самотність це є крок до важливих і життєвих рішень. Самотність це є демонстрація того ким ти є насправді, а не тим ким би хотів бути.

Самотність це є тиша в якій запитуєш що далі, як воно станеться Господи.

Самотність це є спокій, який покриває і захищає, підтримує і вказує шлях.

Але самотність це може бути крик серця до навернення, так як його розуміли євреї повернути ноги і йти в іншому до тепер напрямку.

Тому може слід не так боятися самотності, або шукати усяких способів щоб заглушити її, просто з нею заприязнитися.

Увійти в неї разом з Господом і відкрити її творчу і мистецьку силу.