Від завжди спокусою Христового учня є бажання бути вирізненими.

Так немов би йому є замало бути Ісусовим і всі мали б побачити який він добрий, що зробив Учителеві ласку і пішов за Ним.

Ця спокуса є притаманна особливо сьогоднішньому Християнству бо чимало з нас думає, що ми зробили велику річ для Ісуса і Він без нас не давби собі ради.

І вже забули чим би ми були без Нього, і щоб з нами було і де б ми були.

Яків та Йоан про це забули, але й десятка несміливих також приховували це у своєму серці.

Як легко і видко можна забути, що нас Господь зауважив, над нами похилився, почистив, скерував до нас слово, повернув нам гідність і вчинив нас своїми.

Хотілося б вірити, що молодший син пам’ятатиме завжди що крав їжу у свеней… памятатиме і не залишить батька.

Що б не затратити в памяті того що сталося ліком є благодарити, постійно дякувати, тоді той сумний, але заправлений подякою, досвід стає спомином милосердя і великодушності, відповідальним приняттям милості. а отже Євхаристією