Останнім часом зробив цікаві спостереження за собою і в середовищі.

Багато говорю, думаю і розважаю над тим, що саме означає бути християнином так як має бути, тобто так як Христос і Його Церква нас потребують сьогодні.

І тут мене вражають дві речі: індивідуалізм (який нічого не має спільного з християнським персоналізмом) тобто я молюся, роблю все що в моїх силах, тобто спасаюся як можу.

Трохи настирливішим є материнське серце, яке крім себе ще переживає, що часом чоловіча частина сім’ї за Христа забули, про наслідування і мови не має.

Друга річ це абсолютний брак радикалізму – та це можна так і так, та всі так роблять, та я не дам ради, та я не святий ітд.

А де довіра до Господа?

Якщо б хтось не знав радикалізм це те Так- так, або ні-ні про яке говорить Ісус, а все інше від диявола.

І ще щодо радикалізму, його б слід від себе, а не від інших вимагати, тоді він стає свідоцтвом і живим досвідом віри, а не релігійним тероризмом.

Бо так звана золота середина є у відношенні до інших, а не до себе самого, бо і тут Ісус ясно говорить у книзі Одкровення:

Якщо б ти був гарячий, або холодний… але тому, що ти є теплий я виверну тебе.

Часто у громадському транспорті чую як пасажири дискутують над тим хто як постить, хто радикальніший в їжі хто менше…

і виникає запитання чи той хто їсть буде поза Царством Божим?

Цікаво чи вибираючи як постити ми в молитві запитали

” Господи, а якого посту Ти очікуєш від мене? Який піст складе мене в одне ціле і приведе до Тебе?”…