Біблійна людина виражає себе за допомогою віри. Молитва «Амінь», так часто повторювана нами в наших молитвах є свого роду визнанням віри в Бога, підпорядкування себе Його волі. Можемо зауважити, що коли говоримо в Біблії про віру то йдеться тільки про відносини між Богом та людиною. Це означає, що віра є свого роду певністю, якої набирається людина. Біблійна людина покладається на віру в Господа і з неї черпає певність. Окрім цього віра в Біблії не є статичною. Вона є творчою, тобто служить як своєрідний запал до конкретних вчинків, свідоцтва.

Єврейське слово ‘emunah, яке використовує Старий Завіт коли говорить йдеться про віру більше відноситься до вірності, довіри, тобто вказує на певну поставу особи по відношенню до когось. Ще слід зауважити, що цей іменник походить від кореня дієслова aman, яке можна перекладати словами підтримувати, утверджувати, управляти, зміцнювати, укорінювати, бути вірним, бути постійним, бути певним, бути переконаним, бути стабільним, бути перевіреним, випробуваним, довіряти, вірити; також це слово використовували до того хто замінював батька або матір, або ще вказувало на одвірки на яких трималися завішені двері. В усіх цих випадках бачимо, що віра не є метою самою в собі, вона є по відношенню до когось або чогось.

Натомість в Новому Завіті, написаному грецькою мовою слово віра pistis, означає вірність або довір’я (переконання) до правди, або визнання, яке є свого роду певністю чогось або довірою до когось, або бути сильно до чогось переконаним. Воно походить від кореня дієлова piіteuō, що означає увірувати, довіритися, уповати, бути певними когось, мати віру в щось. Скоро вірити є дієсловом, означає, що вимагає конкретної дії, послуху, довіри. Правдива віра завжди є пов’язана із довірою та переконанням в когось або щось, виражає себе конкретними вчинками, які підлаштовуються до самого об’єкту віри. Як слушно зауважує Й. Ватсон нашу довіру до Ісуса в трьох аспектах:

«По перше – запитуючи: Ким Він є? Відповідаємо: Він є Богом Втіленим, Спасителем та Всемогутнім Господом. По друге – запитуючи: що Він вчинив? Відповідаємо: помер за наші гріхі і воскресши доказав свою відкупительну потугу. По третє – питаючи: чого очікує від нас? Відповідаємо, щоб ми уповали беззастережно Йому, довіряли Його слову і довірливо слухали Його в усьому».

В цьому сенсі віра, як довіра, завжди виражає себе у вірності і чинить нас вірогідними свідками.

В обидвох Завітах слово віра/вірити є пов’язане із вірністю та вірою в щось або в когось на основі певності та довіри. Якщо довіряємо Богові без наших «але», «якщо», «а що мені з того буде», така віра перемінює наше серце. Цю переміну відразу видно через наші конструктивні дії, гідну поведінку і внутрішній спокій. Коли читаємо 11 розділ листу до Євреїв автор розповідаючи нам про біблійних праведників починаючи від Авеля до сучасного покоління християн демонструє, як їхній успіх або невдачі у житті залежали від їхньої віри-довіри Богові.

Отже, як підкреслює у своєму посланні апостол Яків (2,14-26) не лише визнавання словесне є ісповіданням віри, але і наші вчинки є її втіленим виразом. Коли в такому подвійному визнанні-виражені розуміємо віру усвідомлюємо, що вона є пов’язана із послухом. Слухаючи слово Боже віра, як відповідь на почуте, перемінюється на послух (Рим 16,26). Щоб віра стала плідною і породжувала діла слід залишити статичне і абстрактне бачення Бога, як когось далекого і недоступного, але усвідомити Його, як Бога Авраама, Ісаака, Якова, тобто Бога, якого можу досвідчити, слухати і любити. Саме через любов віра шукає свого вираження, втілення (Гал 5,6), але і любов «все вірить» (1 Кор 13,7), тому, що як можна любити не довіряючи? Знаємо, що без довіри любов втрачає свій запал і свою свіжіть. Також віра співжиє із надією щоденного життя, очікування, так і надії на вічне життя. Тому, що той хто зустрівся з Господом, почув Його голос, пішов слідом за ним не може не прагнути бути з Ним і залишитися з Ним на віки, як це писав св. Павло до Филип’ян: «згідно з моїм сильним очікуванням і надією».

Виразом віри християнина є коротка молитва прохання, яка від початку зросту спільнот молилися християни –maranatha –  має подвійне значення «Прийди Господи» (1Кор 16,22; Ap 22,20) очікування на прихід Христа як і живу віру в Його друге пришестя, з такими почуттями кожного разу беремо участь в Божественній Літургії. Така молитва оживляє нашу віру і перемінює її з визнавання устами, до визнавання серцем (), тобто витягаючи з формального визнавання віри втягує нас в неї із нашими серцем, силою, думками, ділами. Віра побудована на фундаменті історії, потверджена її визнавцями з минулого та сьогодення, віра, яка не є якось ностальгією за минулим, але рухом вперед до цілі – зустрічі з Господом, порушена вірністю.

 

Текст надрукований в журналі «Наш Собор» лютий 2019 / 02 (030).