Я знайшов Давида…, чоловіка мені до серця, що виконає всю мою волю.
Мені припали до душі слова одного автора книги про Давида. Свою розповідь він починає такими словами: «Я вірив, що знаю Бога. Так само вірив, що знаю Давида, але Бог, якого я знав, не був подібний на Давида. І серце Боже та серце Давида не були схожі ні в чому. Тому, читаючи свідоцтво Бога про Давида, я був вельми здивований. З цього виникли дві гіпотези: або я не знав Бога, або я не знав Давида. Але свідоцтво Бога є завжди істинне, навіть якщо не відповідає моєму розумінню» (Emiliano Jiménez Hernández, David. Un hombre según el corazón de Dios). Думаю, що і для нас постать царя Давида стане викликом до шукання Бога, Його справедливості та Його намірів.
Коли беремо до рук Святе Письмо, відразу переконуємося, що то не є підручник з правилами, які потрібно завчити напам’ять. Від першої сторінки аж до останньої ми стаємо свідками історій конкретних людей, які відповіли Богові на Його поклик. Історія кожного з них має як і світлі сторінки, так і тіні, які нечасто згіршують або знеохочують читачів. Однією з таких постатей, славних і грішних, є цар Давид – для юдеїв символ безсмертного царства, а для нас, християн, через титул, яким окреслюється Ісус у Євангеліях як «син Давида», – знак очікуваного Месії. В сьогоднішньому розважанні спробуємо приглянутися до його життя. Його важливість для Священних книг можемо побачити навіть з того, що ім’я цього царя на сторінках Писання згадується 800 разів (у Новому Завіті до 60 раз).
Гарним коментарем до життя та царювання Давида є текст з книги Сираха, написаний у ІІ столітті перед Христом (Сир 47, 2-11). Там читаємо про відвагу Давида, яка одразу ж перетворює його на героя в очах усіх довкола. Його сильна віра, яскраво виражена музичними та артистичними талантами, стала даром для прослави Бога, а також знаком любові до Сотворителя. Він надав значення та величності ізраїльським празникам. За це став улюбленцем Бога і, незважаючи на скоєний гріх, Бог дав йому «царський союз і слави престол в Ізраїлі». Але погляньмо, як у історичних книгах автори нам розповідають про його історію (1 Сам 16-31; 2 Сам 1-24; 1 Царів 1,1-2,11). Ким же був цей цар – далекоглядний як політик і переможений власними пристрастями, слабкий по відношенню до власних синів та відважний і винахідливий у битвах?
ХІ століття до народження Ісуса Христа є цікавим та переломним в історії Ізраїля, в Історії Спасіння. Це є вік переходу від одного устрою суспільства, закладеного Мойсеєм та укріпленого в часах підбоїв і входу у Землю Обіцяну, до монархічного устрою. У цьому періоді відбулося чимало битв з філістемлянами. В одній з таких баталій і загинув перший цар Саул. Його наступником став Давид, син Єссея з Вифлеєму з роду Юди.
Його поява на сцені Святої Історії є надзвичайно цікавою. В історії, яка передує коронуванню Давида, читач відкриває для себе його глибоку віру та велике серце. Цей молодий пастух є одночасно і гравцем на музичному інструменті, і укладачем гімнів. У Святому Письмі маємо дві різні розповіді про появу Давида на царському дворі. Згідно з першою, молодий вифлеємський пастух, помазаний на царя пророком та останнім суддею Самуїлом, є потіхою Бога (пор. 1Сам 16,1) для старого праведника, який уболіває відступництвом царя Саула. Саме помазання відбулося в прихований спосіб від царя. Несподівано Давид з’являється при царському дворі в ролі музики, що грав на цитрі, щоб своєю грою заспокоювати царя, якого мучив злий дух (пор. 1Сам 16,16). Саулові до вподоби гра та й сама присутність Давида, тому він призначає його своїм наступником. Трохи відмінною є друга розповідь, яка каже, що Давид з’явився вперше на царському дворі після його перемоги над Голіатом. Він був єдиним, хто відкликнувся виступити проти висміювача та хулителя Живого Бога, зневажувача Ізраїля. У порівнянні з великим досвідченим вояком «від молодощів» опис Давида, його статура здається мало вагомою. Проте безстрашність, зроджена не з молодечої зухвалості, але з глибокого уповання на Бога є переконанням для Саула та його оточення (пор. 1Сам 17, 37). Без бойової одежі, без бронзового шолому, без панциря та меча, а з пастирською палицею, 5 камінцями, пращею та словами Саула: «Іди, й нехай Господь буде з Тобою» в ім’я Бога Живого Давид стає переможцем. За принесену перемогу Саул видає Міхаль, свою другу дочку за жінку Давидові. Тут на царському дворі Давид та Йонатан, син Саула, стають друзями.
Та щоденне життя, що плине своїм ходом швидко записує до історії навіть славетні події перемоги, а пам’ять про них забуває. При царському дворі Саул наповнює своє серце підозрами до Давида. Починає бачити в ньому конкурента і різними методами намається його вбити. Щоб зберегти своє життя Давидові прийшлося навіть втікати та ховатися у Рамі до Самуїла, на пустелю Юди. Двічі він мав нагоду вбити царя Саула, та з поваги до його помазання, яке було знаком Божої благодаті, залишає його при житті. В цей період скитання він закохується у второпну та розумну Авігайлу, дружину багатого, скупого та негостинного Навала, а після його смерті на ній одружується. Та щоб остаточно не наражати своє життя на смерть від Саула, Давид заховався у Філістимлянській землі, ворожій до Саула, де вміло ввійшов у довіру до місцевого володаря. Там в нагороду отримав він місто Ціклаг, де й оселився, проте пізніше це місто було знищене амалекітами. В одній з битв з філістимлянцями загинув Саул та Йонатан, а на згадку про цю сумну подію Давид складає тужливу пісню-гімн (2Сам 1, 19-27).
Навіть по смерті першого царя Давидові доводиться боротися за царський трон довгих сім років. Врешті, відбивши Єрусалим, він робить його столицею царства і переносить до неї Кивот Завіту. Святиню, яку він запроектував, побудує його син, Соломон. За його царювання Ізраїль стане великою потужною державою, яка, на жаль, не триватиме довго. В найвищому розквіті свого володарювання Давид заплямлює себе гріхом «чужоложства» з Ветсавією, дружиною Урії, хетити (пор. 2Сам 11-12). Щоб приховати скоєний гріх, він наказує у одній з військових дій підставити Урію, щоб той загинув. Цей гріх не проходить незауваженим перед Богом, який посилає пророка Натана і через нього пророкує кари, що спадуть на його дім. Ветсавія ж стає дружиною Давида і народжує Соломона, його наступника. Найстарший син Авесалом підбурює народ проти свого батька і, коли події видаються добрими, скидає Давида з престолу. І хоч на початку цей бунт набирає сили, а цар змушений покинути Єрусалим та втечею рятувати своє життя, з часом він знову набирає своїх прибічників і на чолі з Йоавом перемагає людей Авесалома. В цій битві він і загине, хоча воля Давида була іншою. Не переставала тривати боротьба за царський престол до моменту помазання Натаном на царя Соломона. На передсмертному одрі сімдесятирічний Давид заповідає Соломонові дотримуватися вірності Богові та його Заповідям. Поховали ж його у Єрусалимі на Сіонській горі.
Коли роздумуємо про царя Давида, не можемо не згадати його співочої душі. На іконах, між царями і пророками Давид завжди є зображений зі своєю цитрою, на якій виспівує псалми. У книзі псалмів їх маємо записано аж 150, у єврейському псалтирі під титулом «Давидів псалом» маємо 73, а у перекладі Сімдесятьох аж 83. Біблісти ці псалми вважають за Давидові. Вони є твором поета і співака, віддзеркаленням його внутрішнього життя. Автор листа до Євреїв у 11 розділі заохочує нас наслідувати віру Давида, яка є довірою до Бога. Він часто радиться з Богом, відчуває свою залежність від Нього. І сміливість, яку бачимо в ньому, є наслідком цієї живої віри. Зроджені з такої інтимної віри пісні-псалми є не тільки описом тогочасності, але й стають пророчим поглядом у майбутнє, у сповнення очікування на Месію малої решти вірного Ізраїля. Для того вже молода християнська спільнота, молячись словами псалмів, в них споглядала Господа.
Багато можна ще писати про Давида та його значення. Розповідати, як його приклад надихав митців, поетів, піснярів, художників, представляти його людське та сповнене віри життя. Тут варто зазначити, що Давид є перший між тими, що навертаються. Це він є відкривачем шляху для усіх поколінь майбутніх конвертитів. Він є перший, який визнає свій гріх і не оправдовується з нього. Він не сумнівається чи задумується визнавати власний гріх та поносити за нього відповідні наслідки. Та незважаючи на власні людські межі, спів псалмів царя Давида є спробою досконалої пісні майбутніх поколінь, для яких закінчиться очікувння на Месію, а почнеться вірне крокування за Ним.