Кожного дня слід виправляти завчену від світу поведінку.
Галасливо і перебільшено стверджуємо, що в Україні ми є християнами і що наші традиції є християнські.
Думаю, що така хибна оцінка бере своє джерело в енній кількості вибудованих церков, статуй, хрестів і капличок.
На зовні воно певно так і є, подібно як в кожній українській родині немає проблем, вони є у інших сім’ях, хай думають, що в нас усе краще ніж у них, і нехай заздрять…
Це зовнішнє не є в жодному разі тверезою і об’єктивною оцінкою.
На зовні ми всі в порядку, але що каже серце? Чи спокійно спочиває в Бозі?
Як легко нам людям бути покірними і тихими хто має владу, і гордими та замудреними перед тими. хто є слабший, бідніший, не навчений.
Істиною є – що ані перших, ані тих других не шануємо у Христі: бо першим шану з користолюбства віддаємо, а другими погорджуємо бо не можемо з них скористати.
Кожного дня слід виправляти в собі завчену з дитинства звичку:
що шанувати слід у кого галстук і піджак та щей машина люксусова і вважати, щоб не стати як оті, що вулиці й під’їзди прибирають.
А хто Христів і приятелем Йому зветься, знає, що Учитель не за зовнішнє помер, за серце, яке у грудях б’ється і терпить.
Якщо б думки у нас Христовими були, любили правду ми і не ділили на отих кому поклін доземний й руки цілувати, на тих кому ми власні руки хочемо подати.
Ісусе відкрий нам очі, візьми за руку навіть якщо пручатимемося і поведи нас до вершини гори преображення,
щоб там не Твоє божество ми споглядали й губилися в захопленні від дива, а щоб радіючи Тобою, із себе здерли ту стару людину, яка приховує, а часом погрібає десь Твій лик.