Вітаю Друзі!

Радий нашому знайомству в товаристві доброго чтива. Хто потоваришував із книгою, пірнув в її безмежний немов океан простір знає, що вона віддячує вірністю і кожного разу проводить у нові простори і запрошує до нових пригод. Наше життя без товариства книг було б сумним і одноманітним. Хочу представитись. Я є християнин тому книжки, які читаю, про які розповідаю оцінюю з точки зору приязні із Учителем. Книжечка про яку сьогодні йтиме мова була написана 96 років тому назад, в 1923 році. Письменником, який був мігрантом, а в дитинстві повернувся додому тільки для того, щоб вчитися в рідній школі. Цю невеличку книжечку, яку сьогодні пропоную Вашій увазі перекладено майже на всі мови світу.

Халіль Жібран є Ліванським письменником, поетом, художником. В дитинстві мігрував із рідного міста Бішеррі до Америки, там жив і помер у Нью Йорку 10 квітня 1931 року у віці 48 років. Вдячні співвітчизники і друзі перевезли його тіло до Батьківщини де він і спочиває у давному монастирі. Великодушність та любов до батьківщини Письменник вираз через залишення авторських прав на його духовно-мистецький спадок жителям Бішеррі для спільного блага мешканців.

Ліван є цікавою країною, невеликий територіально, але мальовничий. Високі гори із кедрами і море у своїй простоті та величі надихають на високі і безмежні думки і роздуми. Таким і був Халіль… Ліван є перехрестям релігій і культур, тут присутні і християни різних обрядів і мусульмани різних напрямків. Цей дух тиші і слова, містичних роздумів та свободи, простоти і величі переплітається через усі Жібранові твори. Він не соромиться того ким є і ділиться тим через писане, намальоване, виспіване слово. Його твори є плодом його гуманізму і його віри, досвіду терпіння та надії, яка жевріла в його серці.

Сьогодні хочу Вам запропонувати до читання його поему «Пророк». Відразу прошу не плутати, бо не йдеть про пророків із Біблії. Книга розповідає життя, а вірніше прощання одного старця прибулого ніхто не пам’ятає коли, до міста Орфалез Його присутність між місцевими жителями стала так звичною та невід’ємною, що вони і не підозрювали, що колись його може не бути на звичному місці. Однак в кожному прибутті є прихований відхід, в кожному «вітаю» тінню лягає «прощай». Коли прийшов час то і Альмустафа мусить покинути дороге місто з яким зжився і йти далі, бо таке є життя. Хто пережив досвід розставання знає як хочеться затримати час, і ще щось договорити, сказати, запитати… Так знайдемо і в поемі. Дванадцять прожитих років, спостережень, розмов переродилися в приязнь, знайомство, розраду і ради, як ми кажемо «зжився» із місцевими, хоча і не народився між ними. Тому важко відпустити і полишити іти далі не прийнявши на згадку якоїсь пам’ятки. Альмустафа не має матеріальних речей тому ділиться із кожним, на його прохання, роздумами, що наповняли його серце і досвід.

Ця книга є роздумами про щоденні речі нашого життя. Коли усі живуть у поспіху того, що необхідно або нагально слід зробити, Автор через пророка пропонує зупинитися над тим, що стало звичним, буденним і чим ми перестали по дитячому захоплюватися та радіти. Думаю, що коли читатимемо їх не раз спіймаємо себе на думці «але і як так відчуваю!!!», або «гм, це правда!». З мовчання Альмустафи пробивалося світло, яке мешканцям міста показувало їхнє багатство до якого звикли, або про яке не думали. Бо ж хто думає у поспіху щоденного життя, що можна бути щасливими ось саме в цій миті?

Пророк є поемою про цінності, багатство яке маємо на дистанції витягненої руки. Крім цього Жібран говорить до загалу показуючи, що будь які зміни (переміна світогляду, поведінки) завжди починається від конкретної людини, яка почула, прислухалася, зрозуміла те що їй розповідає дійсність. Тоді людина починає дихати миром приймаючи глибину дійсності, а не живе в очікуваному. Пророк відповідає поетично і глибоко на запитання, які доторкаються нашого щоденного життя, занять, відносин, віри, сенсу життя.

Чи ця книга може розчарувати читача? Тільки якщо він не вміє дивитися з пильністю і зауважувати найдрібніші речі, які оточують. Поема може розчарувати когось, хто чекає великого і не зауважує, що малі щоденні речі є уже передсмаком того великого, що очікує. Автор не намагається сховатися зі глибокими думками, але хоче показати, що Бог не є так далеким як ми часом думаємо, що Він поруч і хоча є Вічним дозволяє доторкнутися до себе через дочасне.

«Працюючи, ви стаєте сопілкою, у серці якої шепіт часу перетворюється на музику…»

«Праця – це любов, що стала видимою.

І коли ви не можете працювати з любов’ю, а тільки з огидою,

То було б краще, якби ви покинули свою роботу,

І сіли перед входом до храму, і брали милостиню в тих, хто працює з радістю».

Приємного читання!

Ваш Омелян…

 

 

Надрукований текст в «Наш Собор» за лютий 2019 / 02(030)