У Апостольському посланні «Радійте і Веселіться», про покликання до святості в сучасному світі Папа Франциск пригадав нам, що «покора може вкоренитися в серці лише через упокорення. Без нього не може бути ані покори, ані святості. Якщо ти не можеш витримувати й жертвувати певні приниження, то ти не смиренний і не йдеш шляхом святості. Святість, яку Бог дарує Церкві, приходить через упокорення Його Сина: це і є правильний шлях. Упокорення допомагає тобі уподібнитися до Ісуса, це невід’ємна частина наслідування Христа: «Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами» (1 Пт 2,21). Він же об’являє покору Отця, який принизився, щоб йти зі своїм народом і витримує його невірність та нарікання (пор. Вих 34,6-9; Мудр 11,23-12,2; Лк 6,36). Саме тому апостоли після принижень були «раді, що удостоїлися перенести зневагу за ім’я Ісуса» (Ді 5,41)»(118).

Із слів Святішого Отця розуміємо, що покора, як чеснота є життєво необхідною для християнина. Навіть можемо ствердити, що без покори, без смирення не має християнина. У Євангелії від Матея Ісус говорить про себе, що він є тихий і покірного серця (сумирний серцем) (пор. Мт 11,29). Таким є Учитель, але і таким має ставати Його учень, зодягнений в Нього на хрищенні (пор. Гал 3,27) і плекаючи в собі ті самі Учителеві думки і почування (пор. Фил 2,5). Такою є дорога наслідування Ісуса Його учнем. В контексті Різдвяних Свят є добрим роздумувати над покорою Бога, покорою Ісуса, покорою Марії і Йосифа, бо завдяки їй ми можемо Його прийняти до нашого життя. У Святому Писанні маємо чимало напоумлень про покору і умертвлення (Іс 57,15; 66,2; Лев 16,29;23,27.29.32; Міх 6,8) і прикладів покори (пр. 2 Сам 6 і Фил 2,6-11), тому ставимо собі два завдання з’ясувати чим є біблійна покора і як навчитися жити в покорі.

Слово покора/смирення походить від грецького слова tapeinophrosynēs, що означає смиренний ум, лагідність, тихість, податливість на виконування Божої волі (пор. Мт 5,4; 11,29; 21,5). Отже розуміємо, що йдеться про певну поставу людини перед Господом і у відношенні до ближніх. В сьогоднішньому часі нажаль часто плутається здорове розуміння покори із браком самоповаги і довіри до себе самого. Не так є представлена ця чеснота у Біблії. Часто коли Писання говорить про відбір когось на якесь завдання звертає увагу на його вміння, таланти, дари, тобто так звані міцні сторони людини, але і не оминає її слабких сторін. Таким здоровим оцінюванням і відбором Бог показує, що у виконанні повіреної місії є разом із тими кого покликав. Напр. Ісус є покірним, але не вагається запитати за що його вдарив під час суду служник первосвященика (пор Йо 18,23). Біблійне смирення є також схильністю залишатися непоміченим, не наполягати на пошуках честі чи суспільного визнання, стриманість від непомірковано розголошування власного стану і статусу, та підкреслювання власних успіхів, тобто біблійна покора є далекою від марнославства. Однак найкращий вираз вона знаходить у служінні, як це навчав апостол Павло «Не робіть нічого підо впливом суперечки, чи з марної слави, але вважаючи в покорі один одного за більшого від себе; майте на увазі користь не власну, а радше інших» (Фил 2,3-4). Біблійна рада щодо покори і приклад Ісуса підказують нам і наступний крок, а саме, служіння християнина є не лише для когось хто це заслуговую, вартує, але служити усім з любові до Ісуса (пор. Мк 10,44), навіть тим хто ненавидять і переслідують нас.

Які ради нам дає Святе Писання у осягненні чесноти покори? Після цих усіх вище представлених думок щодо смирення/покори розуміємо її необхідність у нашому житті, будуванні нашого життя і відносин між Богом та ближніми. Варто ще тут додати, що поза Біблією саме поняття смирення, як чесноти не існувала, а часто навіть вважалося слабкістю. Починаючи із Старого Завіту покора у поставі людини є представлене як щось позитивне і шляхетне. Дуже часто смирення є представлене як постава з якою Вибраний Народ знаходить сміливість, щоб зблизитися до Бога, якого попередньо зрадили, або забули: «Якби ж то ти міг нас прийняти сокрушеного серця ради і смиренного духа» (Дан 3,39), або необхідна умова, щоб бути прийняти наново Богом: «серцем сокрушенним і смиренним ти, Боже, не нехтуєш» (Пс 51,19). Однак те, що вирізняє чесноту покори від інших це велике почуття правди, Божої істини, тому у Біблії воне є знаряддям, щоб наново віднайти і жити в правді: «Поки я не був іще упокорений, блукав я; тепер же я пильную твоє слово. Добре мені, що був упокорений, щоб установ твоїх навчитися» (Пс 119, 67.71).

Підсумовуючи вартує сказати, що автентична покора вчить нас послуху Богові в усіх речах, тобто шукання виконування Його волі. Натомість гордіть/гординя підштовхує нас до шукання різних виправдовувань, алібі для того, щоб не слухати Бога, або бути з Богом, але на ніби і на умовах. Тому не можливо є бути покірним без цілковитого послуху і піддання себе волі Божій. Прикладом такої покори у Новому Завіті є Марія, а в Старому Авраам, Йосиф з Єгипту, Юдита, Естера. Відмовити Богові послуху означає у Біблії мати тверде, горде і закам’яніле серце, як це сталося із Фараоном, Вибраним Народом перед Вавилонською неволею, фарисеями і юдейською старшиною в часах Ісуса Христа. Ісус в усьому був послушний Отцеві, тому що був покірний. Його послух був цілковитий, аж по хрест, тому, що і його смирення було цілковитим (пор. Мт 11,27; Йо 11,41-42). Як навчає Папа Франциск покора є ласкою, яку ми повинні просити: «Господи, коли настане час упокорення, допоможи мені відчути, що я йду за Тобою Твоїми стежками» (120).

Використане зображення Джячінто Бранді, Алегорія чеснот св. Еразма – Смирення (1662-1663)

Текст надрукований в журналі «Наш Собор» січень 2019 / 01 (029)