Читаючи Євангеліє пересвідчуємося, що Христос до грона своїх учнів вибирає тих кого сам хоче, а не тих хто себе вважає за гідним іти за Ним. Він вибирав собі апостолів кличучи їх від їхньої праці, достукуючись до їхньої надії, очікувань. Не так було із жінками про яких знаходимо розповіді на сторінках Благої Новини. Ісус до них не каже:

«ходи за мною».

Вони самі відчувають серцем, що той хто об̕являє Отця є особливим, тому самі йдуть за Ним. Це вони, жінки від початку, від Галилеї, є першими учнями Ісуса. Галілейські жінки, від початку їхньої пригоди аж по драматичне завершення у Єрусалимі є постійно при Учителю і апостолах. Вони є вірними слухачками слова і їх реалізаторками у щоденному житті. Тому, як перші, що пішли за Ісусом першими і побачили чудо Його Воскресіння.

Між цими першими «апостолами воскресіння» хочемо вирізнити Марію з Маґдалі, або як ми звикли її називати Магдалина. Її місто лежить недалеко Генезаретського озера, у Галілеї. Євангелист Лука розповідає, що Ісус з неї вигнав сім бісів (пор. 8,1-3) і від того моменту вона сталася його ученицею. Ці декілька рядків про неї демонструють її нам як жінку, яка переживає глибоке внутрішнє терпіння. Воно її неволить, знищує її людське життя і впливає на душевні переживання. Бути біснуватим означає переносити великі терпіння, які не є фізичними (не торкаються тілесної сфери), але духовними, зранюють і неволять почуття, афекти, відносини. Звільняючи її від бісів Христос привертає їй свободу. Вона вже не є рабинею, того хто ділить, але стається дитиною Божою, яка чує голос Божий, розпізнає Його та йде за Ним. Ісус став для неї лікарем її душі і тіла.

Вірність та любов Марії з Маґдалі є вражаючою. Ми її знайдемо при Ісуса коли проповідує, вона буде з Ісусом на Хресній дорозі і на Голгофті, і врешті вона є при порожньому гробі. Складається враження, що вона має у собі силу переповненої любові, яка довго була прихована, зневолена і врешті віднайшла своє русло у якому могла розлити усю свіжість. Вона є свобідною, а це означає, що є свідомою своїх почуттів і може ними врешті ділитися без жодної двозначності зі своєї сторони.

Вона є жінкою сильного характеру, радикальною у своїх виборах (як в поганих, так і в добрих) вміє вдивлятися з покорою у своє серце, і вміє знищити власну гордість, щоб остаточно почути Слово. Її навернення уможливило цьому Божому Слову ввійти, діткнутися і переобразити її серце з кам’яного на тілесне (пор. Єз 36,26). Діткнена словом і присутністю Спасителя, Марія Магдалина, своєю волею зуміла воскреснути з гробу власних вад, перемогти диявола і проповідувати Ісуса. Тому Ісус вибирає її, щоб зустріла Його воскреслого і благовістила апостолам. Вона стає прототипом особи, яка може зустріти Воскреслого, тому що вона першою, як людина пережила досвід смерті і воскресіння. Вона вмерла для своєї хвороби, для болю, для терпінь, вмерла для всього, що відмежовувало її від життя. Слідуючи за Христом зуміла зібрати себе в одне ціле, впровадити знову до свого серця та розуму дорогих людей і переосмислити, що означає бути для світу і у світі. І вона вийшла з темряви свого гробу в напрямку того, хто є світлом для світу.

Цей особистий досвід навернення, досвідчення Божого милосердя чинить її «апостолкою апостолів».

Христос також її вирізняє між іншими «наверненими грішниками», тому, що бачить у ній відкуплення від гріхів, яке стається «любов’ю», тобто даром з самого себе. Вона зуміла «скинути» з себе усе те, що не є любов’ю, аж поки не сталася тільки і виключно для Бога. Ісус для неї стався усім. Захоплюючою є розповідь з євангелія від Івана коли є при порожньому гробі і плаче. Прийнявши новину від ангела звіщає апостолам повна ентузіазму, але потім здається ніби розгубленою через їхню реакцію, їхнє мовчання. Не розуміє, але і не відходить від гробу, не повертається до власної домівки. Знову розмовляє з ангелами і далі плаче… Єдине, що у неї залишається після Спасителя це порожній гріб і вона його не залишає, і з певністю не залишила б якщо сам Воскреслий не почав би розмовляти з нею. Вслуховуючись не у власний біль, але вимовлене власне ім’я Спасителем вона розпізнає його. Вже не має в ній смутку, є тільки людське, приятельське бажання обняти. Та Христос впроваджує її до нового рівня зв’язку з ним. Тепер не може бути, як до цього часу.

У цьому місці хотів би зацитувати уривок з генеральної авдієнції папи Венедикта XVI з 11 квітня 2007 року. В ньому Папа коментує так Ісусові слова заборони доторкатися до Нього:

«Марія Магдалина хотіла б мати свого Вчителя назад, так як це було попередньо, залишаючи спомин про хрест за собою як драматичну пам’ятку, яку слід забути. Проте, тепер не має вже більше місця на відносини з Воскреслим, як було до тепер, чисто по людськи. Щоб зустрітися з Ним не потрібно повертатися назад, але починати відносини з ним у новий спосіб: потрібно йти вперед! (…) Це є те, що сталося з Томою. Ісус показує йому свої рани не для того, щоб забути про хрест, але щоб зробити його незабутнім і на майбутнє».

Марія Магдалина не зробила нічого надзвичайного у євангелії. Віддала свою щоденність на служіння, подібно як кожна жінка. Але це завдяки їй, та її співтоваришкам Пасхальна благовість є зрозумілою серцем, а не розумом. Вона там при гробі є тільки присутньою і уважною, подібна до тих, хто вміє очікувати, хто живе правдивою надією. Вона є готовою на будь який заклик, так як не ставила для себе якихось власних цілей чи сподівань. Вона плаче, молиться, співчуває, жаліє… Марія з Маґдалі є просто жінкою, яка досвідчила любові і милосердя Бога.

З історії Магдалини вчимося приймати Воскрелого і розуміти Його серцем, проповідуючи прикладом і словами. Дивлячись на неї, християнин є заохочений іти стежками світу проповідуючи нове життя тому, що воскресло. Йти і благовістити небу і землі, щоб були єдиними, бо Бог їх шукає там де серце з пасією (страстю) його шукає, там де любов має ще народитися, там де життя терпить і помирає забираючи зі собою надію на майбутнє. Марія з Маґдалі це яскравий приклад благовісниці вічної Пасхи, що досвідчила Життя, яке перемагає.

Для ілюстрації використано мистецькі твори:

Блаженний Анджеліко, Noli mi tangere – не торкайся мене, 1438–1440.

Олександр Іванов, Об’явлення Воскреслого Марії Магдалині, 1834-1836.