Коли мова йде про християнина, маємо на увазі, того хто своїм життям та поставою крокує за Ісусом. Тобто йдеться про людину, яка зрозуміла і просякнула духом «Двох головних заповідей любові». Не може бути по іншому… Християнин це той, хто любить Бога усім серцем, а також той хто полюбивши себе любить ближнього в якому бачить і своє відображення. Думаю, що подібно як у часи Ісуса так і сьогодні в при різних ситуаціях у яких знаходимося, ця заповідь будитиме в нас то неспокій, а часом незрозуміння, а часто навіть вимагатиме майстерності обійти їх та не жити за їхнім духом. Тому і в нас також нерідко народжується те саме євангельське питання, делема:

«А хто є мій ближній»

(Лк 10, 29).

Перш ніж перейти до відповіді, яку нам дає на це запитання Святе Письмо хочу звернутися про допомогу до однієї картини, яка влучно ілюструє притчу про Доброго Самарянина. Йдеться про картину Ван Гога. Вона повстала в особливий період його життя, а радше його хвороби, яка породжує в митцю почування одинокості, відчуття бути покинутим та самотнім, як той євангельський мандрівник до Єрусалиму. На картині цей стан обдертості та слабкості є представлений, як відкритою і випорожненою скринею так і неміччю його зраненого тіла, яке вже не піддається власним наказам, але пасивно піддається турботі добродія. По брудній дорозі з випаленими від сонця травами на кінці горизонту видніється постать священика, а відразу за розбитою скринею постать левіта. Разом повертаються з Єрусалиму. Для юдея це особливе місце – там є Святиня, місце де перебуває Бог Його батьків, Бог обітниць. Це там Йому заносять жертви та молитви з благаннями. І це звідти як з гори Хориву де Мойсей розмовляв з Богом, або як з Тавору мали б повертатися преображені, перемінені, з ясніючим обличчям. Там споглядали велич і могутність Бога, але не спостерегли Його зневажену і упокорену подобу у зраненому співбраті при дорозі. Це можемо назвати «духовістю» святині або ритуалізму (обрядовості), коли хтось вважає, що він в порядку тільки через те, що виконує приписи обряду чи традицій. Натомість уся надія автора є звернена на особу милосердного Самарянина. Він є людиною без імені. Його ім’ям є його нація, приналежність до іншого народу, погани а радше єретики, ті що відкинули віру у правдивого Бога, а отже Його не знають, і не можуть бути перемінені-преображені Його присутністю. А однак він стається правдивим ближнім, тим хто є поруч… Ван Гог малює його з закоченими рукавами, з обіймами допомоги, які стаються одним з потребуючим, як двоє, які танцюють і добре знають музику, де один веде а другий йому вторує. Уся постава Самарянина виказує нам як важким є тіло потерпівшого юдея-паломника, але він не здається і навіть його кінь тримаючи свої вуха просто здається хоче уважно слухати наказу свого господаря. Захоплючим є стиль малювання митця, пригадує лани нашої пшениці коли її хитає вітер. Цей стиль допомагає ще глибше зрозуміти на скільки допомагаючи іншому треба злитися з ним в одне. Навчитися прийняти і спів-відчувати. Накладені на полотно пензлем кольори відтворюють людську близькість добродія та потребуючого. Ця картина це тільки ілюстрація до Христової притчі. Її метою є показати, що ближній це не той кого ми собі вибираємо ніби друга, але той хто є поруч, тобто біля нас.

Тепер повернемося до питання яким ми почали наші роздуми:

 «Хто є моїм ближнім»?

Коли перечитуємо Старий Завіт відразу розуміємо, що ближній це найперше той хто належить до Вибраного Народу, має частку у обітницях та законі Божому. Ближній це не є брат з яким існує зв̕язок крові, тобто природного поєднані. Якщо уважно проаналізувати усвідомлюємо, що рідний брат є подібний до мене самого на відміну від ближнього який є іншим, чужим, хоча й може статися як брат. Про це повчають такі книги як Левіт (розділ 19) і Второзаконня (р. 13) хоча спроваджують цю любов тільки до своєї нації, або до прозелітів (тих хто через обрізання почав визнавати юдейську релігію). Після вавилонської неволі ситуація значно змінилася навіть через те що переклад Сімдесятьох (септуаґінта) розділяє такі поняття як «брат» та «ближній» що часто використовувалися як синоніми. Отже досвід неволі, а також повчання пророків про те що Бог навіть використовує поганські народи щоб зберегти «Свою Решту» приводять до відкриття і ширшого зрозуміння заповіді ближнього. Ближній котрого потрібно любити це є інший від тебе незалежно від того належить, чи ні до Вибраного Народу. І хоча перед народженням Христа бачимо відкриття на ідеальний універсалізм та він як бачитимемо в Євангеліях та Діяннях Апостолів часто ще губитиметься в реальному партикуляризмі.

У заповіді про любов до ближнього Ісус показує універсалізм Свого Євангелія. Воно є звязане нероздільно з заповіддю любові до Бога, який любить і праведних і грішних. Проповідуючи і об’являючи Отця Ісус пропонує у міжлюдських відношеннях будувати звязки любові за прикладом Отцівської любові. І це є універсалізм любові, яка не виключає нікого, навіть ворогів (Мт 5, 43-48). Первісна апостольська Церква прийматиме від Очевидців Ісуса навчання, що у заповіді любові до ближнього міститься ввесь Закон (Гал 5,14; Рм 13, 9-10) і вчинить його фундаментальним для своєї євангелізації (1 Ів 3,11 – 4, 21).

Чому у сьогоденні ця заповідь є надалі актуальна а навіть можемо твердити трохи відважно життєво необхідна? Любити ближнього закладає в собі міжлюдскі відносини побудовані не на єрархії: більший – менший, важливий – маловажний, великий – малий. Ця Заповідь приймає обличчя поваги, гостинності, солідарності, зацікавленості, приняття та турботи. І напевно ствердимо, що будувати такі відносини чи мати таке ставлення до кожного в наш час є дуже неактуальне, а часто висміяне і незрозуміле. Та не можемо забути Христових слів, що Він є у кожному… Ісус не сказав я є пристусній тільки у добрих, святих і праведних, але казав

«Усе що зробили одному з найменших ви мені зробили»

(Мт 25, 40).

Що означає для християнина любити себе самого? Наперодовсім це означає поглянути на життя не як на щось хаотичне, де кожний сам собі є «міні творцем», ми часто кажемо прислів̕я «ковалем власної долі», але визнати, що і Господь є його співвавтором. Тому вартує запитувати себе чого Він від мене очікує. В такий спосіб ми відкриваємо, що наше життя є покликанням: Ісус кличе, а ми вслуховуючись відповідаємо. Коли починаємо дивитися в такий спосіб на власне життя і беремо за нього відповідальність виникає відразу потреба турботи як про особисті духовні так і матеріальні потреби. У випадку матеріальних речей любов до себе вчить бути второпними, щоб не попасти у подвійну пастку: споживацтва де почуватимемося як ті яким усього потрібно і багато, а також як ті які безвідповідально відносяться до всього. У духовному житті правильна любов до себе каже побачити дари і таланти якими обдарував нас Господь щоб ними служити спільноті і в такий спосіб свідчити цілопальну любов до Бога. Звичайно таку поставу християнин не вигадує сам від себе вона є плодом вірного та послідовного крокування за Ісусом у Його Церкві. І це сам Христос дає досвідчити своєї любові, щоб ми потім нею могли ділитися. Тому християнин живе спогляданням Ісуса Христа, і стається Його вірним учнем.

Читаючи Євангелія вражає свобода Ісуса у підході до кожного хто був поруч Нього, навіть тоді коли загальні правила етикету чи звичаї вимагали докладно відмінного. Повертаючись до притчі про Самарянина можемо з певністю сказати що ним є Христос який бере на себе кожного з нас, ближнього. Він є одним з Богом. Любить Бога цілим своїм серцем, цілою душею, волею та силами своїми і це дає Ісусові тотальну свободу у відношеннях. Складається враження, що Він не затримується на ранах, гріхах чи каліцтвах людини. Ніби вони для нього не є причиною відрази. Його погляд є звернений на серце це там Він уже споглядає образ і подобу Свого Отця, якого любить усім серцем. Від Ісуса ми вчимося в який спосіб любити і в який спосіб маніфестувати нашу любов до кожного хто є поруч. Варто також зазначити, що у християнстві існує велика дистанція між «знати» а «свідчити». Ми знаємо багато про Ісуса і про те що Він чинив, але рідко свідчимо конкретним прикладом власного життя ті слова. Великий Богослов минулого століття Ганс Урс фон Бальтазар у одному зі своїх творів писав:

«Набагато легше було Христові зійти з неба на землю, ані ж з голови до серця».

Думаю, що такими добрими словами зі Святого Письма, які провокують до перегляду нашої постави і розуміння другої заповіді любові є два запитання якими Бог питає перших людей:

«Адаме, де Ти? »

(Бт 3, 9),

а також питання скероване до Каїна:

«Де Авель, брат Твій»

(Бт 4, 9).

Особисті гріхи які віддаляють від Бога віддаляють від себе самого, а в останньому результаті замість побачити в ближньому брата і співробітника у Історії Спасіння бачить ворога та конкурента. Різдвяний час разом зі своїми колядками пригадує нам як у Ісусі ця відстань між людиною а Богом, між людиною а людиною, між самою людиною є скорочена. Євхаристія яку справуємо кожного дня є прикладом любові Ісуса до ближнього, де ближніми є кожний з нас. Оточені стількома знаками правдивої, реальною та цілопальної божої любові не залишається нічого іншого, як відповісти у такий самий великодушний спосіб або пройти поруч удаючи, що нічого не сталося.