Поволі стежка Великого Посту допроваджує нас до серця Посту.

Останній тиждень розповість про самотність Ісуса Христа.

ЦІКАВО, що навіть коли знаходишся у великому натовпі, або між рідними, або загаяні працею вона нас не залишає.

Сьогодення показує, що панує страх перед тишею. Ми не хочемо її і тому замість вслухатися в неї намагаємося заповнити її різним шумом.

Між почуттям самотності і одинокості проходить вузька межа. І навіть Христос в обличчя страстей каже:

“Сумна душа моя аж до смерті…”

Ці слова Він каже не у молитві до Отця, а в самій середині Останньої Вечері в самому моменті установлення Євхаристії

– Таїнства, яке на віки пригадуватиме Його любов і Його надалі і незважаючи на ні що любити нас.

Зі самотністю пов’язана туга, це так немовби знаючи, що під землею є джерело смачної води вириваєш довкола яму,

щоб ця вода з надр землі витриснула і заповнила приготоване місце.

Так є із самотністю і тугою.

І врешті, слід пригадати, що самотність відкриває нас на Бога, який єдиний на 100 відсотків може наповнити наше серце.

Може варто прислухатися до шепоту нашої самотності, щоб прислухатися до прагнення нашого серця, яке в тиші кличе за Богом.