Вітаю Друзі!

Десяток років тому мій

Приятель подарував мені книжку про, яку сьогодні йтиме мова в нашому «доброму чтиві». На перший погляд  непоказна, але має силу звернути наш погляд на горизонт перед нами та показати, що він є ширший і дальший від того до якого ми звикли в мешкаючи в містах. Розмовляючи інколи з людьми, які прочитали «Джонатана» вражає те, що і їм її запропонував їхній друг. Складається враження, що ця книга є пов’язана і з приязню, або найправдивішими очікуваннями нашого серця, які часто приховані за руїнами розчарування нашої щоденності. Тож давайте про книгу…

Вже з присвячення книги відкриваємо, що вона матиме відношення до нас самих. «Справжньому мартину Джонатану, який живе у всіх нас», у нашому серці та молодечих мріях, але який може легко зникнути за обов’язками дорослого життя. «Джонатан Лівінґстон, мартин» був написаний в 1970 році, вірніше перші три розділи цієї книги, американським письменником і льотчиком Ричардом Бах, якому сьогодні є 83 роки. Він подібно, як і його головний герой роману розділюють любов до летів. У 2012 році Ричард потрапив в авіакатастрофу і після довгого лікування та реабілітації доповнює «Джонатана», який уже є знаний світові і ним люблений, ще одним розділом. Український переклад книги є представлений у своїй повній формі.

 

У романі Річарда Баха головним героєм є мартин, птах. Його оригінальність полягає в тому, що він відчуває у своїй душі, що є покликаний до чогось більшого аніж звичайне життя мартинів із Сніданкової зграї. Його захоплює політ, висота, небо а не звичайне шукання їжі. Він бажає стати досконалим, збагнути мистецтво літання, до летів має правдиву страсть. Це його бажання зустрічається із незрозумінням великої зґаї мартинів. Вірність відкритому покликанню переростає в самодисципліну і жертвенну вірність. Це страсть щодо літання є свого роду аскетизмом у житті Джонатана, він худне та марніє. Не думає за їжу, в ньому пломеніє бажання взноситися на висоту, ген понад хмари. Усе те, що зовнішньо його змінювало вводило сім’ю та друзів у турботу, а в моменті безрадності будь як вплинути на нього, щоб не брати відповідальності за його смерть, просто на раді мартинів вирішують і виганяють Джонатана із Сніданкової зґраї. Тому, що незручний і може стати загрозою, Джонатан Лівінґстон стає вигнанцем.

Не можемо сказати, що він іде на перекір зґраї мартинів, чи звичаям, або навіть їх висміює. В ньому лише прокинулось зрозуміти сенс польоту, літання та використати потенціал своєї природи і удосконалити вміння та навики. Цим відрізняється від інших, які живуть законом «підтримання життя». Щоб охоронити усю зґраю Джонатана присилувано їх залишити, піти на вигнання. В своєму серці він плекає страсть до паріння в небі і за цю любов він готовий терпіти. Те, що для всіх мартинів здавалося звичайним допоміжним додатком у житті (літання в пошуках їжі) для нього стало точкою «старту до злету у висоти». В леті, як це відкрив для себе Джонатан є прихована краса, є смак свободи, є відчуття теплоти сонця і подиху морського вітру.

Якщо говорити про його характер і силу духу вражає його зусилля подолання страху бути собою і не статися одним із зґраї мартинів, таким самим, як вони приземних до виконування тих самих завдань, вмінь та навичок. Джонатан має відвагу переступити осуди і упередження в ім’я вірності свого покликання. Ця книга з певністю є метафорою до нашого суспільства, яке перейшло від матеріалістичного тоталітаризму до швидкого постмодернізму, в кінцевому результаті загрузло сьогодні в споживацтві та релятивізмі. Мартин Лівінґстон, птах по природі кидає кожному читачеві виклик і запитання. Виклик, щоб переглянути, що сталося з нашими покликанням і мріями, запитання – чи дійно приклади усіх зусиль, щоб вони, тобто ми самі, відбулися. Джонатан заради реалізації мети став зацькованим, відкиненим і самотнім. У самотності він роздумує над короткістю життя мартинів і відкриває, що причиною цього не є зовнішні речі, але ті з якими мирно навчилися співіснувати страх, злість та нудьга…

Декілька слів про четвертий розділ, дописаний після болючого досвіду, на мою думку він є гіркою сатирою про втрачену духовність. Говорить про осіб, які замість розмови з Богом вибирають механічні слова звернень до Нього тому, що не розуміють правдивого мотиву життя, смаку життя. Джонатану вдалося, для всіх мартинів це стало очевидним. Він здобув між ними авторитет, визнання і прославу, та нажаль між цими всіма почитателями не знайшлося послідовників. Словами Лівінґстон отримує визнання і похвалу, але не слідування за його прикладом, бо ж легше подивляти і переконливо розповідати із захопленням про відважні вчинки героїв, однак не прикласти і крихітку зусилля, щоб відчути те, що вони відчували.

На цьому завершую, бажаючи відважним читачам не лякатися і відкрити «Справжнього мартина Джонатана, який живе у нас самих».

Приємного читання!

Ваш Омелян

 

 

Стаття надрукована у Журналі «Наш Собор», березень 2019/ 03 (031).