ПРИЯТЕЛЬ НАРЕЧЕНОГО
Часто у проповідях чуємо вислів, що Йоан Христитель був останнім з пророків. У пересічного слухача тоді складається враження, що з ним перестало існувати пророцтво, а отже щось закінчилося. І це правда, з Йоаном закінчився час очікування на Того, хто має прийти. Його народження наче б то є тими першими акордами до великої пісні «Об’явлення Отця через Сина». Він сам даючи свідоцтво про своє покликання (усвідомлюючи ким є і чого від нього очікує Бог) каже:
«Не Христос я, лише послано мене поперед нього. У кого молода, той і молодий. Дружба ж молодого, що стоїть та й слухає, вельми на голос молодого радіє. Отака й моя радість, що оце сповнилося! Йому треба рости, мені ж – маліти»
(Йо 3, 28-30).
Що ми знаємо про життя і виховання Христителя? Він є сином Захарії та Єлисавети. Його батьки були практикуючими євреями. Мати походила зі священичої родини Арона, батько ж був священиком з черги Авії (священиче служіння на той час було поділене на черги, тобто кожному припадала черга служіння при жертвоприношенні). Народжуючись у священичій родині Іван Христитель стався також спадкоємцем цього служіння (у ті часи священиками не ставали, бути служителем культу чи ні визначала приналежність до священичої роду). У такій атмосфері народжується пророче покликання Христителя. Про це свідчила б і сама Йоанова проповідь над Йорданом у котрій він чітко представляє нове значення, як жертви, так і самого хрищення, і відповідно до них нового обряду очищення. Новизною жесту та слів Христителя було те, що бажаючий очищення не самотужки занурювався у воду, але був обмитий (занурений) нею служителем. Цим жестом він представляв, що людина сама себе не може очистити, але потребує Бога, який дарує очищення і святість.
Коли говоримо про Христителя та атмосферу у якій виховувався не можемо поминути упокорення з яким зустрілися Його батьки. З Євангелія від Луки знаємо, що мати була неплідна. У той час коли діти вважалися особливим благословенням Бога це подружжя, хоча і вірне у виконуванні приписів віри вибраного народу, для усіх були знаком позбавлення цієї прихильності. Жити у малій гірській частині Юдеї, на очах у всіх означало часто бути предметом обговорень і приниження. Захарія та Єлисавета є тими євангельськими «убогими у дусі», крім самого Бога з певністю не мали від кого очікувати милосердя. Вони навчилися жити лише для Бога. Певно тому Захарія з таким скептицизмом слухає слів ангела. І якщо Авраам очікуючи насліддя отримує обітницю, то Захарій не відкриваючись на «нове» приготоване Богом покликання отримав німоту.
Приймаючи факт, що Йоан Христитель по батькові успадкував священиче служіння його виховання було строгим. Євангелист Лука нам вказує на одну деталь із його життя, а саме що він перебував в пустині аж до дня свого об’явлення Ізраїлеві. Коли читач Святого Письма натрапляє на слово пустеля з певністю зроджується асоціяція з сорокалітнім очищенням вибраного народу у паломництві до Вибраної Землі, або місцем де нічого немає окрім пісків. Єврейський історик Йосиф Флавій у своєму творі пустелею називає і ті місця, які є недалеко від місць поселення, але які не є плідними, строгими за своїм геологічним розташуванням.
Євангеліє представляє Христителя, як пророка, це той Ілля на котрого усі чекали і який має приготувати дорогу Месії. І він є навіть більшим від Старозіавітніх пророків тому, що вказав на Того, про кого пророкували і про кого він пророкував. Але бути пророком не означає звіщати месіянське майбутнє чи прихід Месії. До покликання пророка належить бути носителем Божого слова і бути свідком присутності цього слова, яке продовжую сотворювати новий світ. І тому у присутності животворного Божого слова не міг не народжуватися щирий, але й невигідний заклик до навернення. Як свідок того, що проповідуває, Йоан не був людиною, яка сходить на компроміси із могутніми.
Його проповідь була скерована до всіх. Очікувати Месію який принесе очищення, означало визнати, що гріх є присутній. Він закорінився у народі і умертвляє віру у Бога, як сопричастя з Ним перетворюючи її на простий ритуалізм, який окрім обрядових практик не просякає у життя. Ця віра для вибраного народу завжди була надією, упованням, бо Бог ніколи не забуде своїх убогих. Однак, гріх є спокусою шукати власну справедливість, залишаючи Бога поза її межами. Своєю смертю Йоан Хрититель, як кожний з пророків, засвідчує – звинувачує, що гріх є у світі і хто є невільник гріха є глухим на Бога. Тому то Його смерть є і заповіддю хресної жертви Господа.
Важливим елементом до розуміння особи Івана Хритителя є його самотність. Євангелист Йоан розповідаючи про ув’язненого Хритителя не поминає цієї людської риси Божого проповідника. Самотність чи сумнів у підсумку власного життя як пророка, проповідника і благовісника відкривають Йоана на нову дійсність – бути (статися) учнем Ісуса. Учень це той хто приймає Христа як об’явлення Отця, що зсилає Святого Духа та запрошує до інтимної участі у божественному житті (сопричастя). Життя і проповідь Христителя відкрили його на питання:
«Ти той, що має прийти, чи іншого нам ждати?»
«Ідіть, повідомте Йоана, що ви бачили й що чули: сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищуються, глухі чують, мертві воскресають, бідним звіщається Добра Новина; і блаженний той, хто не спотикнеться через мене».
(Лк 7,19. 22-23).
Його очікування на Месію перемінилося у прийняття Месії. Від цього моменту можемо сказати, що Хрититель стає «Дружбою молодого». Цим особливим титулом його окреслює Євангелист Йоан звертаючись до образу єврейського суспільства. Дружбою молодого ставав той, хто домовлявся між двома родинами, щодо наступаючого весілля, його перебігу, приданого яке мала принести наречена, був зайнятий зовнішнім приготуванням. Від нього залежав фінальний акт подружньої церемонії. Той хто виконував таку роль з певністю був особою гідною довіри та втішався інтимністю у відношенні до молодого (нареченого). Так Йоан Хрититель, як дружба молодого, стає тим посередником зустрічі між вибраним народом, який очікує на Месію та самим Месією, Нареченим нового люду – Церкви. Його проповідь та свідоцтво є знаком духовної єдності, яка народжується з прийняття Господа, вираженим словами:
«Йому (Христові) треба рости, мені ж – маліти»
(Йо 3,30).