Рут приклад вірності
Читаючи родовід Ісуса Христа, написаний євангелистом Матеєм, посеред численних чоловічих імен родоначальників бачимо, що автор подає нам чотири жіночі імена, які відіграли свою роль у Історії Спасіння. Ними є Тамара, Рут, Ветсавія та Марія. Всі чотири через їхнє потомство мають безпосереднє відношення до очікуваного Месії. Тамара є частиною історії Старозавітніх патріархів. Рут – моавітка, що живе в часах Суддів, Ветсавія – дружина царя Давида, що живе в часах монархії, Марія ж є матір’ю Відкупителя.
Як ми зазначили вище, історія Рути припадає на період Суддів. Цей час має багато специфічних характеристик. Починається він розповіддю про Ісуса Навина, намісника Мойсея та великого полководця, а закінчується Самуїлом. Характеризуючи загальними словами усе, що припало в той період на долю цих мужів-провідників і цілого народу, можемо сказати, що вони не лише стали свідками вірності Бога до свого народу, але і пересвідчилися у власній немочі та відступництві від Його заповідей. В цей час Ізраїль веде чимало воєн. Бог дарував їм обіцяну землю, вклав їм її у руки, проте захистити її кордони належало їм самим. І хоча читаючи книгу Суддів, пересвідчуємося в нечисленній кількості тих, хто воює з боку Вибраного Народу, перемога завжди їм є запевнена, бо з ними є Бог. І навіть, коли залишали або ослухалися Божих наказів, ходили своїми дорогами, після усвідомлення своєї помилки поверталися до Бога, знали, що він і тоді був з ними і їх не залишав. Свідомість вірності Бога була рушійною силою віри Вибраного Народу.
Історія Рути проходить власне в один із таких неспокійних періодів за часів Гедеона. Цікавим є те, що посеред описаних у Писанні «військових історій» знаходиться така тиха і спокійна історія простої жінки, поганки. В цьому місці хотілось би розповісти про важливість цієї книги для юдейського народу. Вона належить до збору п̕яти сувоїв, що по єврейськи називається Меґілот (сувій). Займає враз з іншими чотирьма книгами почесне місце у літургії та перживанні п̕ятьох великих єврейських свят. Цими книгами є: «Пісня пісень», яка оспівує любов і заручини Обручника-Бога до Обручниці-Народу, відчитувана в свято Пасхи; книга «Рути», що розповідає про генезу Давидового роду, читана в свято П̕ятидесятниці; «Плач Єремії», відчитуваної в сумне свято Тіша бе-Ав (девятий день місяця Ав), щоб пригадати перший і другий упадок Єрусалимської святині; книга «Проповідника або Когелета» читали під час третього дня святкування свята Наметів, споминаючи ті часи коли Народ жив у наметах на пустелі, будучи паломником до Обіцяної Землі та слухаючи напімнень та поучень Мойсея; та книга «Естери», яка розповідає про врятування депортованих євреїв-«решти» від перського голокосту, її відчитувано у свято Пурім (жереба, долі, приречення). Читаючи оці книги в день свята, юдеї були свідомі, що це не просто читання розповіді історій, але це є також спомином, який стається сьогодні у їхні дні і кожного разу.
Запізнаючись із книгою Рути, побачимо, що в ній Бог себе не об̕являє і не промовляє до своїх обранців. Він є присутній, але Його присутність є прихованою, Його план потрібно відкрити, він не є чітко вимальований або вказаний. Головні герої відкривають і пізнають Бога через великодушність їхніх характерів, не бунтуванням, але вірністю щоденним обов̕язкам.
На початку ми сказали, що Рут була моавіткою, а це означає, що не належала до Вибраного Народу. Євреї не любили спадкоємців і наслідників Моава, сина старшої дочки Лота, зродженого з гріха кровозмішання (Бт 19,30-38). Для них моавіти були нечистими і соромітницькими та ідолопоклонниками. Подружжя з моавітками було також заборонене так як через подружні відносини єврейські чоловіки переходили і були схильні до ідолопоклонства. Рут від самого початку є назначена своїм походженням, носить в собі гріхи свого народу, вона буде чужинкою у Ізраїлі. Можемо навіть сказати, що вона є подвійно нечистою і погордженою, залишила свій народ та звичаї і одружилася з юдеєм, а для юдеїв нечистою, бо вірила в ідолів.
Але пригляньмося ближче, як вона входить в історію Вибраного Народу. Часто зустрічаємо місця у Святому Письмі, де люди по-своєму намагаються розв̕язати проблеми, не питаючи ради у Бога. Вирішуючи самостійно, без Бога хвилеві проблеми, вони часто розпорошуються, і тоді Бог знову виходить шукати і збирати розпорошених своїх дітей. Елімелех є мешканцем Вифлеєму, «міста хліба», але через голод його місто не могло бути його домом, що годує хлібом. Тому він із дружиною Ноемі та двома синами подається до Моав-краю, де розпочинає нове, безпечне, хоча й далеке від рідної Батьківщини, життя. Те, що мало бути тимчасовим, стає постійним… Сини Елімелеха одружуються на моавітських жінках Орпі та Руті. Однак, як бачимо, земля, яка мала принести благополуччя та захистити життя, сталася «місцем горя та самотності», як це слушно зауважить Ноемі, змінюючи своє ім̕я.
Момент горя для Ноемі стає причиною повернення до рідної Вифлеємської землі. Не бере з собою силою своїх невісток, щиро любить їх, тому бажає їх відпустити, усвідомлюючи, що тепер залишиться у повній самотності. Орпа, хоча й на початку мала бажання залишитися остаточно, вибрала повернення до Моаву. Натомість Рут визнає свою повну особисту приналежність до Ноемі, ця приязнь – союз аж до смерті. «Не силуй мене покидати тебе й не йти за тобою: куди бо підеш, туди й я, і де житимеш ти, там і я; твій народ буде моїм народом, і твій Бог моїм Богом. Де ти помреш, там і я помру, і там буду похована, і що б Господь не вчинив зі мною, одна смерть розлучить мене з тобою». (Рут 1, 16-17). З цих слів зауважуємо шляхетність любові Рути. Вона любить і шанує Ноемі цілковито безкорисливо і свобідно. Від невістки ніхто не вимагає такої любові до свахи. Щоб залишитися з цією старшою жінкою в чужій країні, вона відмовляється від свого власного життя. В наш час такий вибір був би малоймовірний. Рут любить по-геройськи та щиро. Тому ця любов є відкритою на щось нове, що є приготоване Провидінням.
Наступним портретом Рути, що його нам представляє автор книги, є час збирання колосся, правом на яке вона користається як вдова і як бідна. Ми не бачимо її в наріканнях на свою долю. Рут постає перед нами як жінка, яка вміє любити те, що буденне життя їй дарує і приносить. Вона приймає зі спокоєм і гідністю те, ким є, не намагається ніколи змінити свою долю, обставини чи стан.
Перед Воозом вона постає як жінка, що потребує милосердя і милостині. Вона знає, що ця її потреба не є претензією, але очікуванням – надією бути прийнятою та вислуханою. Очікуючи вона відкривається на майбутнє, розпізнає в ньому дар. Вооз, майбутній її чоловік, захоплюється шляхетністю такої любові, яка, бажаючи бути прийнятою в чужій землі, є згідною відмовитися від самої себе. Він відкриває в ній «харизму жінки» як тієї, яка знає саму себе. У вірності щоденному життю Рут вчиться приймати себе такою, якою вона є, і ставатися собою (розуміє свою тотожність). Це стає можливим тільки через її здатність «зодягнутися» в ближнього, в його історію, в його культуру і його релігію. Через це вміння відкриватися на ближнього, його життя – її «так», сказане на початку Ноемі, стає шляхом до повної свободи і плідності. Вона будує нове сопричастя і співжиття, хоча й поза межами власного дому і власних бажань.
Ця відкритість на життя чинить з Рут жінку, яка вміє довіряти. Ніби Вибраний Народ, що є зв̕язаний з Богом, так Рут була прив̕язана до Ноемі, а через неї до Бого Ізраїля. Це не було пасивне чи афективне прив̕язання, але здатність ставитися до інших поза власними баченнями, власнми звичаями, традиціями та переконаннями. Така постава Рути дає їй силу перебороти будь-яке упокорення, яке могла понести через своє походження.
Коли говоримо про вірність любові, потрібно завжди дивитися на вірність тому першому «так», сказаному на початку шляху. Воно містить в собі слово, яке слухаємо і приймаємо. Така любов є плідною. Вірність Рути та її відкриття на Ноемі, Вооза, а через них на Бога, приводять її до нової приналежності. З цього нового зв̕язку зроджується життя: Овид, «слуга». Він у свою чергу зродить Єссея, батька царя Давида, з його ж спадкоємтва зродиться Месія, Слуга Господній, народжений, власне, у Вифлеємі Юдейському.
Історія Рути – це історія надії. Жінка, чужинка поганського роду, покликана Богом до співпраці у Історії спасіння Його народу. Бог обдаровує її своїм благословенням та любов’ю, не дивлячись на її приналежність. Через неї реалізує план спасіння і відкуплення, дивлячись на серце, готове цілопально і великодушно віддатися Йому. Саме тому вона є символом кожного віруючого, що залишає своє минуле життя, щоб іти за Христом, отримуючи від Нього Його благословення.