Коли ми читаємо 9 та 10 розділи першої книги Самуїла, вражає факт вибору і визнання народом першого царя. Попередні розділи описували свого роду драму старого та праведного Самуїла, поставленого перед народним рішенням «помазати і призначити їм царя». Це одноголосне бажання народу стало немовби відверненням від Бога. Як аргумент такої нової поведінки було твердження «хочемо бути як інші народи». Швидко забулися події мандрування по пустелі, трепетного очікування входу до Обіцяної Богом землі. Це все було тільки згадкою перед викликами нової дійсності. Здається, що народ втомився від слухання голосу Божого, що в той час промовляв через Суддів. «Бути як інші народи» або «бути як Бог» – ця спокуса часто з’являється на сторінках Святого Письма і в історії людства. Слід додати, що Бог вміє «применшити себе» до вибору людини. І хоча вибір царя не був волею Божою, а радше заспокоєнням власних народних амбіцій, Він призволяє.

Пригляньмося до самого моменту помазання на царя як Саула, так і Давида. Як ми згадували раніше про вибір Саула, уся подія відбувається на канві великої радості. Є зібраний увесь Народ. З-поміж народу Самуїл вибирає одне покоління, з-поміж того покоління  – одну родину, а з тієї родини – Саула. Напевно, по-людськи, такий обряд супроводжувало велике очікування. Врешті, коли стає перед народом цар, здається, що те, що найбільше усіх вражає і творить думку, не є ані його слова, ані якась промова, але ріст і краса. Тобто на відміну від Суддів, які передусім були мужами праведними і побожними, з незаперечними моральними чеснотами, народ прив’язує свою увагу і шану до фізичних рис свого першого монарха (1 Сам 9,2; 10,23). І в наступних розділах читач з певністю зверне увагу на те, що сама присутність і поведінка царя Саула збуджувала у народі ейфорію. Ставши царем, він відразу змушений вести значущі війни з царствами, які постійно нападали на Ізраїльський народ: амонійці, філістимляни.

Приглянувшись уважно до життя Саула, ми бачимо у ньому великого полководця. Протягом майже цілого свого життя він веде війни з філистимлянами, перемагає і утверджує кордони та безпеку для свого народу. Також варто зазначити, що однією з заслуг цього першого царя було створення регулярного війська народу (до нього ж  військо складалося із добровольців з кожного племені). Однак гучні перемоги, демонстрація влади вчинили Саула, власне, тим царем, який відповідає народові. Ці «відповідати народові» та «бути як інші народи» стали спокусою для монарха рости у силі та забувати про вимоги, які ставить віра у Бога перед кожним, хто Йому служить. Віра вимагає послуху і вірності голосові Бога, шукання Його слави, а не власної могутності чи похвали (1 Сам 12,16-20). Таким яскравим прикладом нетерпеливості та непослуху до Бога зі сторони царя є розповідь його жертвоприношення у Гілгалі. Перед битвою з филистимлянами Самуїл обіцяв прибути і скласти Богові жертвоприношення. Може, як випробовування довіри сказав чекати на себе сім днів. Та військо у таборі в очікуванні почало переживати страх і залишати свої шеренги. З певністю така постава завдавала цареві неспокою та непевності, тому, як тільки прийшов сьомий день, недочекавшись Самуїла, він сам приносить Богові жертву. Хоча й був уже помазаним царем, проте виконування священичих функції не належало до його обов̕язків. Цим жестом, на перший погляд добрим, бо додає відвагу собі і воїнам,  він шукає спасіння для себе і війська, та складаючи жертвоприношення ставить себе на перше місце, як того, хто сам визначає, що є правильним (1 Сам13,1-14). За цим переступом відбувся й інший. Перемога над Амалеком та помилування Агага і присвоєння усього того, що було найкраще, а не знищення, як наказував Самуїл, було остаточним виразом того, що цар Бога більше не слухає і йде своєю власною дорогою (1Сам 15,22-23). Так розійшлися дороги того, хто був помазаний, з Тим, хто помазував.

У цих двох ключових епізодах з життя царів Саула та Давида ми хотіли застановитися над значенням слухання голосу Божого. Віра Ізраїля базується на «Слуханні-Слухай» і ті, хто з покорою слухали голосу Бога протягом всієї Історії Спасіння, хоча й помилялися по-людськи, завжди вміли віднаходити дорогу до Господа. Незалежно від служіння, до якого кожен є покликаний, чеснота слухати, прислухатись завжди виставляє Бога на перше місце і привдягає, приховуючи людську неміч.